Борис Гмиря: співак, чиїм голосом Україна розмовляла з Богом

Підготував Семен Запорожець

Він співав так, що фахівці не вірили, що таке можливо. Ті, хто слухав його забували, що вони на землі. Він віртуозно виконував партії, які під силу небагатьом виконавцям. Його називали “Борис Великий”, його знають у всьому світі, а в Україні немає ні його музею, ні пам’ятника.

“Гмирю важко з кимось порівнювати, бо його голосу і вокальній майстерності рівних немає, – каже Ганна Принц, президент Фонду Бориса Гмирі . – Він дивовижне явище в історії світового вокального мистецтва. Його спів називали “Божим співом”. Феномен Гмирі полягає у тому, що він мав не лише неповторний бас, не тільки віртуозно виконував небасові партії, а й умів передавати звуками всю палітру емоцій”.

“Голосом Бориса Гмирі Україна з Богом розмовля”, – сказав поет Дмитро Білоус.

У Бориса Гмирі було не лише “дивовижне горло”, він володів таємницею як засобами співу відображати світлі й темні боки життя і доносити їх до серця і розуму людей.

У вокальній майстерності Гмирі все так ідеально і досконало поєднано, як у природі – просто й незбагненно. Гмиря мав не лише унікальний голос, яким віртуозно володів і довершено виконував те, що не під силу багатьом хорошим оперним виконавцям, Він ще й зумів пояснити як він це робить, обґрунтувавши в своїх «Щоденниках». Видання цих записів є вагомим внеском у світову науку вокального мистецтва.

ЮНЕСКО у своєму посланні від 11 вересня 2003 року до 100-річчя видатного українського вокаліста зазначила: “Борис Гмиря відомий як “Борис Великий”, і його величний бас визнаний як унікальний феномен, що належить не лише Україні, а й культурі в цілому. Вокальна спадщина співака є неоціненним внеском у скарбницю світового виконавського мистецтва. Його філософські й епістолярні праці також становлять велику цінність для світової культури”.

Він народився у 19043 році на Сумщині, у невеликому містечку Лебедині, у сім’ї робітника-муляра. Родина була такою бідною, що хліб на шматочки ділили ниткою. Проте в сім’ї співали всі: батько, Роман Костянтинович, мати, Ганна Федорівна, яка працювала швачкою, співали брати й сестри.

В одинадцять років Борис пішов «у найми», щоб допомагати родині, працював “хлопчиком” при канцелярії. Як хлопчисько потрапило у Севастопольський порт – історія замовчує. Він наймається кочегаром на катер, матросом і навіть вантажником. Але, потягавши восьмипудові вантажі, шістнадцятирічний Борис пошкодив хребет. Весь цей час Борису Гмирі несамовито хотілося вчитися. “Я прийняв для себе рішення за будь-яку ціну отримати вищу освіту. Завдання нелегке, якщо врахувати, що, крім елементарної грамоти, отриманої в церковнопарафіяльній школі, я не мав ніяких знань. Здійснення цього рішення прийшло не відразу, багато років потрібно було попрацювати, щоб, маючи за плечима вже 23 роки життя, отримати можливість навчатися на робітфаку”, – згадував співак.

Борису було 27 років, коли він отримав нарешті атестат зрілості. Весь цей час йому доводилося поєднувати роботу з вечірніми заняттями. Після закінчення робітфаку Борис Гмиря подає документи до Харківського інженерно-будівельного інституту.

 

Вибір професії будівельника був очевидний: надворі 1930 рік, Харків – столиця України, перетворена на гігантське будівництво, інженери-будівельники потрібні як повітря. Він старанно вчиться, прагнучи закінчити виш з відзнакою. Але, як пише сам Гмиря, “не тут виявилося моє життєве покликання. Мене захоплювало мистецтво. Моє поприще співака починалося, як і у багатьох, з виступів у студентській самодіяльності то в ролі соліста, то в ролі заспівувача й навіть керівника хору. Через якийсь час вирішив я показатися викладачеві співу – професору консерваторії Павлу Голубєву. Прослухав він мене й каже: “Матеріал професійний, співу потрібно вчитися, але Будівельний інститут треба закінчити, щоб спеціальність була”.

О тій порі вчитися у двох вишах було річчю нечуваною – країна гостро потребувала фахівців, і дозволити собі таку розкіш – готувати людей з двома вищими освітами – не могла. Тому Гмирі, щоб вчитися одночасно в консерваторії і будівельному інституті, знадобився особистий дозвіл наркома просвіти, і його було дано. Приймальна комісія, прослухавши 32-річного абітурієнта, жахнулася: він абсолютно не знав нот. Проте через рік Борис Гмиря стає кращим студентом.

Паралельно він закінчує з відзнакою ХІБІ, отримує посаду молодшого наукового співробітника та можливість робити наукову кар’єру. Але потяг до музики і співу виявився сильнішим:  “…Мене запрошують на постійну роботу в Харківський академічний театр опери і балету як соліста. Пропозиція принадна, але крок ризикований. Але на пропозицію я пристав і 16 серпня 1936 року відкрив лік рокам моєї оперної діяльності. У концертах я виступав ще з перших днів навчання в консерваторії”. Це був третій курс консерваторії, а після її закінчення Гмирю запросили у столичну Київську оперу. Це був 1939 рік. Після успішного виступу на Всесоюзному конкурсі вокалістів у Москві Борис Гмиря став лауреатом другої премії (перша не присуджувалася) та отримав пропозиції відразу від трьох театрів – Большого в Москві, Ленінградського та Мінського оперних театрів. Гмиря залишився в Україні. Однак до Харкова він повернувся в трагічний для всієї країни момент.

1941 рік. Борис Гмиря – на той час уже заслужений артист України – відпочивав з дружиною у Криму. Вчасно виїхати до Києва він не встиг. Добратися змогли до Харкова.  Там співак захворів, а коли одужав, Харків зайняли німці…

В окупації, прагнучи вижити, кожен робив те, що вмів. Гмиря вмів співати. І він співав. У той фатальний для себе сезон 1941–1942 років він співав Сусаніна, Тараса Бульбу, Коллена у «Богемі», Рокко в бетховенському «Фіделіо». Німці відразу зрозуміли, що Гмиря – видатний майстер. Легенда про те, що Бориса Гмирю вивозили до Німеччини, щоб він співав особисто для Гітлера, – не більше як міф. Зате правда те, що під час окупації до нього приставили офіцера СС, якому доручили про нього піклуватися. У його  розпорядженні був автомобіль. Коли німці відступали, співаку було запропоновано персональний літак. За наказом Еріха Коха, у разі згоди Гмирі співака мали вивезти неодмінно. За гіршого результату був наказ вивезти навіть його тіло. Багато його колишніх колег тоді охоче відбули за кордон, але Борис Гмиря залишився, хоча чудово розумів, що може його чекати. Без України він свого життя не мислив.

Хто знає, як склалася б доля Бориса Гмирі після війни, якби про цю історію не дізнався перший секретар ЦК КПУ Микита Хрущов. Він нібито сказав: «Співав для німців, нехай тепер співає для всього народу України». І Гмирю не чіпали.

На дачі Сталіна в Кунцевому зберігалася ціла стопка платівок Гмирі, кожна з яких позначена жирним червоним олівцевим плюсом. А на платівці із записом пісні «Гуде вітер вельми в полі» було відразу п’ять плюсів. На проекті указу про присудження Гмирі звання народного артиста УРСР (1951) Сталін власноруч зробив виправлення: “Народний артист СРСР”. 1952 року Гмирі було присуджено Сталінську премію.

Гмиря співав у Київському оперному театрі, отримував урядові нагороди, але за кордон у капіталістичні країни його не випускали. Масово надходили заявки на виступи Гмирі в концертах і оперних партіях із США, Канади, Італії, Англії, Голандії та інших розвинутих країн світу, але йому про це не говорили. Натомість з Москви і Києва летіли всюди і всім телеграми: «Гмыря болен». Радянська влада не могла пробачити Гмирі виступів перед німцями на окупованій території під час війни. Працюючи в Київському оперному театрі, співак зазнавав постійних утисків. Замість басових партій йому доручали виконувати партії для баритона та тенора. Врешті-решт, його змусили взагалі залишити Київський оперний.

До кінця життя співак концертував. Палко та ніжно любив свою другу дружину Віру Августівну (перша дружина співака померла 1950 року). Він помер у 1969 році за чотири дні до свого дня народження. На його ощадкнижці було трохи більше ніж 400 карбованців.

Його спадщина – неосяжна за кількістю виконаних творів, довершеністю і неповторністю виконання. У доробку “Бориса Великого” 44 оперні партії, 75 арій, 300 українських народних пісень та романсів, 341 твір зарубіжної класики, 85 фрагментів з вокально-сценічних та симфонічних творів. В СРСР було випущено більше 200 платівок із співом Бориса Гмирі, які фірма “Мелодія” розповсюджувала по світу мільярдними тиражами.

У Києві ім’ям співака названа одна з вулиць. Також вулиці імені Гмирі є в Полтаві, Харкові, Чернігові, Сумах, Лебедині, Дніпропетровську та ін.

Ім’ям Гмирі названі музичні школи в Дніпрі, Лебедині, Харкові, Полтаві. З іменем Гмирі щорічно відбуваються дитячо-юнацькі фестивалі і конкурси в Дніпрі, Лебедині, Сумах.

У 2003 році до 100-річчя від дня народження співака Національний Банк України випустив ювілейну монету, а Укрпошта — марку і конверти.

“Пісня українська – немов сонце, немов вода, немов материнська любов. Вона пестила мене ще в ті часи, коли я зовсім не вмів говорити, але вже співав… Я виховувався на українській пісні”, – писав на схилі років у своєму щоденнику Борис Гмиря.