Федір Кричевський: український майстер модерну

Підготував Семен Запорожець

Федір Кричевський започаткував школу українського малярства, став першим ректором Української академії мистецтв, його роботи експонувалися на Венеційській бієнале. Експериментував, здобував визнання від Копенгагена до Америки. Здавалося б, успішна кар’єра талановитого художника. Якби не час і місце, в якому йому судилося жити.

За «неблагонадійність» радянська влада позбавила Кричевського титулів, звань, власної майстерні і викладання. Пропонувала помилування – якби погодився намалювати Сталіна. Тому Кричевський за мольбертом помер із голоду.

Майбутній художник народився в 1879 році в Лебедині Сумської області у сім’ї фельдшера Григорія та Параски. Усього в сім’ї Кричевських було восьмеро дітей. Старший Василь згодом стане знаменитим художником і архітектором, засновником українського архітектурного модерну, розробником дизайну національного герба.

Федір відмінно закінчив чотирирічну школу у Ворожбі. У 1896-1901 роках вчився в Московській школі малярства, скульптури, архітектури.

У 1902 р. в складі делегації від російського царського дому побував на коронації Едуарда VII у Лондоні, де замалював церемонії коронації, а також відвідав музеї. У 1903 р. вступив до Петербурзької академії, де навчався у Іллі Репіна. Закінчив академію в 1910 р.

Того ж року в селі Шишаки на Полтавщині, де Кричевський придбав хату, він створив конкурсну картину «Наречена», яка мала великий успіх, що дало художникові право на закордонне відрядження за рахунок Академії до Західної Європи.

А потім були Рим, Венеція, Флоренція, Париж, Берлін, Мюнхен, Відень. Музеї, виставки, навчання у Густава Клімта, вплив якого помітний як в філософії, так і в технічній манері Федора Кричевського.

У 1913-1917 рр. Кричевський викладав у Києвському художньому училищі, де з 1914 р. був директором. Він приділяв багато часу та уваги педагогічній діяльнсті. Серед його учнів такі видатні митці, як Тетяна Яблонська, Георгій Меліхов, Володимир Костецький та ін.

Коли утворилася УНР, 5 грудня 1917 року було відкрито українську Академію мистецтв. Це був перший новостворений вищий навчальний заклад незалежної держави. І саме Федіра Кричевського обрали її першим ректором. За більшовиків Академія була реорганізована в Художній інститут, а Кричевський довгий час був то проректором, то деканом факультету станкового живопису.

У 1927 написав славетний триптих «Життя», в якому показав зовнішню красу людей з народу, їхнє душевне благородство, моральну силу та велич, стриманість і стійкість. Цей триптих експонувався на багатьох виставках в Україні й за кордоном: 1928 — на Міжнародному конкурсі у Венеції, де мав великий успіх, тогочасна італійська преса просто гула, вихваляючи художні достоїнства цієї роботи, і опублікувала понад 40 (!) її репродукцій. У 1933 р. частина триптиха «Повернення» експонувалася у складі виставки радянського мистецтва у Копенгагені та Варшаві.

 

У червні 1939 р. Федорові було присвоєно (одночасно з братом Василем) ступінь доктора мистецтвознавчих наук, а в 1940 р. (також разом із братом) — звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Вони були першими в Україні, хто одержав цей вчений ступінь і звання.

У нього не було творів із радянської тематики.

Коли почалася війна, Кричевський ухилився від евакуації до Уфи та залишився в Києві. Влітку його родина виїжджала до Шишаків. Він був головою Спілки митців України.

На відміну від старшого брата Василя, який після довгих поневірянь опинився аж у Буенос-Айресі, Федору емігрувати не вдалось. У 1943 р. лікар-німець, прихильник творчості Федора, професор Фергесен допоміг йому перебратись до німецького міста Кеслінг. Радянська армія наближалась, і наступного року потрібно було евакуйовуватися далі. Потяг, в якому вони їхали, поблизу Кенігсберга потрапив в радянське оточення. Дивом Кричевському все ж таки вдалося дістатися до Відня.

Але туди, зрештою, дісталась і Радянська армія. Федора заарештовував Смерш, відділ радянської контррозвідки, – за статтею, що передбачала розстріл за втечу за кордон або позбавлення волі на 10 років (у м’якших обставинах). Радянська влада стежила, щоб людина, втрапивши в її пазурі, не змогла тримати гордо голову. І ціною свободи з катівні Смершу для Кричевського, вірогідно, став покаянний лист з проханням повернутися на Батьківщину. Для цього листа ще й в Україні збирали підписи серед колег і партійної еліти, мовляв, «так, він потрібний для мистецтва».

Приблизно рік Федір Григорович сидить у тюрмі, врешті його в 1946 році випускають, але він вважається «неблагонадійним». Пішки через зруйновані війною країни він іде з Польщі аж до Києва.

Його позбавили титулу «заслуженого діяча мистецтв», відібрали наукове звання, не пустили ні до власної майстерні, ні до інституту, в якому він працював, вклав стільки праці й любові і, за словами Тетяни Яблонської, «створив школу українського малярства» – яскраву, барвисту, декоративну.

У будинок, де сім’я мешкала до війни, поцілила бомба. Деякий час сім’я поневіряється по чужих квартирах, а згодом їм взагалі забороняють жити в Києві. За клопотанням Максима Рильського, знаходять прихисток в Ірпіні. Будинок цей був такого рівня благоустрою, що виходити на вулицю мусили через вікно.

Художникові передали пораду «зверху»: якщо намалює Сталіна, то отримає помилування. Враховуючи вік, невпевненість в майбутньому, стан здоров’я, злидні – хто б відмовився від такої спокусливої пропозиції? Федір Григорович відмовився.

Жив в Ірпені, хапався за різні випадкові підробітки. Хворів на рак шлунку, голодував – від цього й помер у липні 1947 року. Похований у Києві на Лук’янівському кладовищі.

Кричевський не був забутий після своєї смерті, як то часто бувало з українськими митцями – надто багатьох учнів він виростив. З ним трапилась інша, теж банальна радянська історія: його творчість була цензурована.

Був тричі одружений. Дочка Мар’яна – скульптор, вийшла заміж за племінника Лесі Українки, знаменитого письменника Юрія Косача і емігрувала під час другої світової в Німеччину, згодом в США.

Син Роман помер від тяжкої хвороби у віці 16 років.

Майстерня Федора Кричевського через кілька років після його смерті перейшла до Тетяни Яблонської. У ній вона і працювала все життя.