Катерина Білокур: українська художниця-самоучка, яку звеличував Пікассо

Підготував Семен Запорожець

Природа стала для неї вчителем, а квіти – головними мотивами полотен. “Квіти, як і люди – живі, у них є душа!”, – говорила видатна українська художниця Катерина Білокур. Вони, немов на одному диханні, лягали на полотно яскравим вибухом. Розмістити колекцією її картин мріяли в радянському Кремлі, а сьогодні, щоб побачити її полотна, в Україну приїжджають люди з усього світу.

Народилася мисткиня в селі Богданівка в Яготинському районі Київської області. Її батько Василь Білокур був заможним селянином.

Коли дівчинка почала малювати – точно ніхто не пам’ятає. Та й були це наївні дитячі ескізи, намальовані вуглиною на клаптиках полотна.

“Приблизно років у 6 я розмалювала фігурками коней всю шкільну зошит молодшого брата Грицька. – Ах ти, поганка! – кричав батько. Зошит розірвали на шматки. Відтоді мені не давали ні папір, ні олівці”, –  йдеться у спогадах художниці.

Але в 14 років дівчину знову спіймали за таким безглуздим, як вважали в селі, заняттям. Вжили заходів: різки та найсуворіша заборона малювати. “Одержима”, – говорили про Катерину односельці.

Жага отримати художню освіту не покидала Катерину. Дізнавшись з газети, що Київський театральний технікум набирає студентів – вирішила знову ризикнути після того, як її не прийняли в миргородський технікум.

Але в Театральному технікумі розмова почалася з питання про закінчення школи. На цьому, як і в Миргородському технікумі, все й закінчилося. Документа не було… Знову розчарування і душевний біль. Відчай проник у душу так глибоко, що в листопадову холоднечу вирішила… топитися. На щастя, обійшлося. Перемогло бажання жити і довести всім, що вона здатна на щось більш значуще, ніж поратися на городі.

У 1934 році Катя Білокур створює “Берізку” – одну з перших картин, які принесли їй всесвітню популярність. Через рік з’являються “Квіти за тином” – інший прославлений шедевр. Так, за роботою в городі, по дому та в малюванні минають роки…

У 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається перша персональна виставка Катерини Білокур. Усі 11 полотен мають колосальний успіх. Художницю з Богданівки нагороджують поїздкою до Москви.

“О, з якою я енергією працювала в кінці 1940 року й на початку 1941-го! Вже рідні мої мене не сварили, бо в Полтаві сказали, що я – художник! Чуєте!? Вчені люди назвали мене художником!”, – зі спогадів Катерини. У 1941 році Катерина Білокур створює свій черговий шедевр – “Польові квіти”.

У червні 1954 року, в Парижі, відбулася ретроспективна виставка Пабло Пікассо до 75-річчя художника. Метр пам’ятав про чудову колекцію своїх ранніх полотен, зібраних у Москві. Художнику дуже хотілося знову побачити ці творіння і показати їх європейським фахівцям. У Париж привезли тридцять сім полотен із запасників Держмузею образотворчого мистецтва й Ермітажу. Тоді ж для експозиції Міжнародної виставки сучасного мистецтва в Луврі привезли картини сучасних художників СРСР. Серед них і три картини Білокур – “Цар-Колос”, “Берізка” і “Колгоспне поле”. Тут їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова: “Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б увесь світ заговорити про неї!”

“Громадянку села Богданівка” Пікассо порівняв з іншою великою художницею-самоучкою – Серафін Луїз із Санлі. Це звучало дивно, тим більше, що про сучасне мистецтво він відгукувався вельми невтішно. А Катерину назвав “геніальною”.

Померла художниця в 1961 році у Яготинській районній лікарні після невдалої операції з приводу виразки шлунку.

Мистецтвознавці ставлять Катерину Білокур в один ряд із видатними художниками-примітивістами: Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генералічами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі… Її полотна експонуються на міжнародних виставках, репродукції розходяться тисячними тиражами. А в селі Богданівка двері відчинила меморіальна садиба видатної українки. Завідує садибою Яготинський державний історичний музей. Тут побували відвідувачі майже з 40 країн світу.