Омелян Пріцак: американський вчений, який зберіг історію України

Цього року виповниться 100 років з дня народження Омеляна Пріцака – видатного вченого: філолога, історика, сходознавця. 

Коли наприкінці вісімдесятих років минулого століття впала залізна завіса, наше інтелектуальне життя враз змінилося, бо його потужно підживили вчені та літератори, які десятиліттями розвивали україністику на Заході.

З-за океану, з мало знаної до того часу “української Америки” до Києва, Львова, Харкова почали приїздити дослідники зі світовими іменами. Після багаторічної відсутності вони хотіли відвідати рідні місця, завітати в ті університети (на жаль, здебільш невпізнанно здеградовані), які колись закінчували.

Серед цих гостей було двоє філологів, чиї знання, ерудиція видавалися нашому поколінню радянських студентів чи аспірантів чимось фантастичним і, як на тутешні стандарти, неймовірним. На лекції Омеляна Пріцака та Юрія Шевельова ходили і фахівці, й просто зацікавлені, аби попросту уявити, якою може бути гуманітаристика, як безнадійно далекі від ідеалу усі безталанні київські “кандмінімуми” та цензуровані й перецензуровані підручники, зрештою, як мало знаємо свою замкнену в “спецхранах” історію.

Омелян Пріцак організував семінар, на якому обговорювалася переважно зовсім незнані в Україні книжки, філософські концепції. Усе воно існувало навіть ніби не зовсім з дозволу влади. Ще ж у 1990, коли гарвардський історик переїхав до Києва, й СРСР існував, і КГБ ніхто не розпускав.

У біографічному сенсі він якраз почувався ровесником відновленої держави: народився 1919 року на Львівщині, котра тоді входила до складу Західноукраїнської Народної Республіки. Батько загинув, воюючи в Українській Галицькій Армії. Омелян ще встиг повчитися на історичному факультеті Львівського університету, коли там викладали професори старого вишколу. А 1940 вже отримав диплом радянського зразка.

В аспірантурі інституту мовознавства АН УРСР, куди прийшов спеціалізуватися зі сходознавства, його науковим керівником став знаменитий орієнталіст і письменник Агатангел Кримський. Вчитель невдовзі загинув у вирі сталінського терору, а учень приєднався під час війни до великої еміграції української інтелігенції, котра не хотіла далі співіснувати з радянським режимом, на Захід.

Пріцакові вдалося повчитися у Берлінському та Геттінгенському університетах. Потому, знов же з великою еміграційною хвилею, молодий учений опиняється у США, де дбає не лише про власну блискучу кар’єру сходознавця, але й про інституційну розбудову української науки.

Щодо його численних досліджень, то варто згадати визнану історичну теорію про зв’язки давньої України з тюркомовними територіями.

Вигнанці, люди без надії повернути собі в осяжному майбутньому втрачену батьківщину, повоєнні емігранти одразу почали творити наукові центри, мистецькі спілки, журнали, відкривати кафедри в університетах, творити свою Державу Слова.

Саме Омеляну Пріцаку належить честь заснування Українського наукового інституту Гарвардського університету (1973). У Літній школі в Гарварді вже багато років мають змогу навчатися і студенти та молоді науковці з України.

Якби не подвижницька праця професора та його колег, якби не їхні численні видання й дослідження, перелом в українській гуманітаристиці на рубежі ХХ – ХХІ століть, відхід від радянської парадигми відбувався б набагато складніше й довше.

А приїхавши до Києва, він зумів створити Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського Національної Академії наук і з 1991 по 1998 був його незмінним директором. Варто лише згадати економічну розруху початку дев’яностих, аби уявити міру наполегливості, цілеспрямованості та організаторського таланту, потрібних для започаткування такої справи.

Пріцак дбав про відновлення обірваної переємності, а ще хотів віддати належну шану своєму загиблому вчителеві. Для Агатангела Кримського, як згадував Пріцак, вибір між сходознавством і українством був дуже складним навіть і в моральній площині. Кар’єра арабіста сприймалася (принаймні ним самим) як зрада української справи, обов’язку працювати в українській культурі. До того ж відповідну освіту можна було здобути лише в Москві. “Висока” наука належала імперії й лише імперії. Цей конфлікт долається лише з появою власної держави, здатної забезпечити розвиток різних царин і галузей.

Інтерпретація спадщини й долі цього дивовижного вченого й письменника стала винятково співзвучною інтелектуально-духовному клімату початку ХХІ століття.

Професор Пріцак устиг виховати цілу плеяду учнів. А ще власним прикладом довів важливість і плідність індивідуальних культуртреґерських зусиль, копіткої щоденної праці, отих часто споневажуваних негучних малих справ, які дають великі результати.

Народившись у рік проголошення Соборної України, Омелян Пріцак мав щастя побачити синьо-жовті прапори у Києві, переконатися, що страшну історичну поразку його співвітчизники таки пережили й відіграли.

Україна стала не лише державою слова, але й незалежним політичним суб’єктом. І праця в Києві, попри всі розчарування, його наснажувала й радувала.

Він все життя любовно збирав колекцію безцінних документів, раритетів, книжок, які подарував Києво-Могилянській Академії. У каталозі бібліотеки КМА є окрема опція “Фонд Омеляна Пріцака”.

В 1993 році Омелян Пріцак став лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки.

Помер вчений в 2006 році в Бостоні.